Михайло Слабошпицький презентував «Тіні в дзеркалі» — мемуарну книгу спогадів
Національний музей літератури був усипаний сузір’ям літературного Чумацького Шляху. Інтелектуали, озброєні критичним словом, вітали «фіксатора епохи» — Михайла Слабошпицького — із ще одним «дзеркалом», яке вмістило обличчя двох століть.
КНИГА, ЯКА ЗАПЕРЕЧУЄ ФАТАЛЬНІСТЬ БУТТЯ
Перше люстерко спогадів, яке автор презентував навесні, — «Протирання дзеркала». Однак теперечки Михайло Слабошпицький, начебто протерши задавнені дзеркала, показує читачеві тіні, чіткі обриси постатей ХХ століття, а також і тих, які перейшли межу між епохами й опинилися у новому часі.
Михайло Слабошпицький називає себе «колекціонером людей», але колекціонером у його книзі здається радше не він сам, а злощасний час, який поміщав у тенета фатуму світочів. Завдання часу червоної чуми — приборкати норовливих або зіштовхнути у прірву. Минуле століття, яке в України вкрала Московія, колекціонувало зламаних і мертвих. Михайло Слабошпицький своєю книгою, навпаки, заперечив фатальність буття, бо вивів на обрій читацького споглядання пасіонаріїв, які пішли не за, а проти; не завдяки, а всупереч.
Автор про свою книгу каже коротко: «Це те, чого ви не прочитаєте в історії». Тобто йдеться про небачене й нечуване, про закулісне, але це аж ніяк не чвари чи щось маргінальне.
«СУБ’ЄКТИВНІСТЬ — ЦЕ РОЗДУМИ МУДРЕЦЯ І ПОШУКИ ВІДПОВІДЕЙ НА ДАВНЄ «ЧОМУ»
Мемуари як літературний жанр є контроверсійними, вони зіштовхують непоєднуване, над ними витає сперечальність. Одне і те ж споглядається у вимірах, між якими часова дистанція десятків років, зіштовхуються в герці документальна достовірність та суб’єктивізм.
Сьогоденний читач епохи гарантій і контрибуцій, очевидячки, хоче бути впевненим, що його не дурять, не насаджують власний ілюзорний світ. Одначе не в цьому разі. Коли тексти пишуть генії, суб’єктивність переплавлюється в найоб’єктивнішу істину. «Є потрібна суб’єктивність. Адже суб’єктивний погляд людини, яка є блискучим аналітиком, знає глибинно деталі та середовище — це вже не той суб’єктивізм, який ми розуміємо звично, це радше об’єктивний погляд окремих особистостей», — запевнив Павло Гриценко, мовознавець та директор Інституту української мови. Суб’єктивність — це роздуми мудреця і пошуки відповідей на давнє «чому», вона полягає у з’ясуванні того, як події чи постаті минулого вплинули на хід історії, на вигляд нашого бурхливого сьогодні.
«Тіні в дзеркалі» не є лише «повторенням пройденого», бо це полеміка концепцій, це дискусії, які успадковувалися. Згадаймо бодай погляди інтелектуалів на розвиток України та письменства, згадаймо голос еміграції. Наприклад, у книзі яскраво промальовується тінь Юрія Косача, небожа Лесі Українки, який, як відомо, був непослідовним, симпатизував європеїстам та примикав до різних гуртків.
Юрій Щербак, український дипломат і письменник, зауважив, що «Тіні в дзеркалі» — це «замок Кафки із типами жахливих людей у літературі». Михайло Слабошпицький не оминає потворного й ганебного, компромісів і зламів. «Це монументальна література із героями та сексотами, праведниками та грішниками», — продовжує Юрій Щербак.
НАСКРІЗНИЙ КІНЕМАТОГРАФІЗМ КНИЖКИ
Мемуарні тексти складають мозаїку, помітна пластика образів, сучасна, блискуча, рафінована мова б’є з артезіанських джерел довершеності й чистоти. «Слабошпицький пише діалогічно, по-бахтінськи. Усе високе й патетичне він раптом дає в іншому ключі. Але ключі не залому, а ключі анекдоту, якоїсь придибенції, історії. Трагічні високі ноти про письменників ступають пліч-о-пліч з оповідками про пекло Енея. Феномен кожного портрета означений метафоричною фразою. Наприклад, феномен Віталія Коротича — це життя «поета без батьківщини і киянина без Києва». Трагедійність і хижацтво є метафоричною сполукою, яка оповідає про огидні вчинки дружини Сосюри — Марії (Мури). Письменник порівнює серце Сосюри з перенаселеною комунальною квартирою, з якої вихлюпуються закоханість, енергія, лібідо», — розлого аналізує Юрій Щербак.
Можна відверто сказати, що у «Тінях» Слабошпицького присутній наскрізний кінематографізм, карколомних сюжетів вистачило б сповна для якісної екранізації. Мемуарні спогади про минуле не перекреслюють сучасне звучання. Цікаво, що як квінтесенцію автор використовує індіанську мудрість: «Прагни до мудрості, а не до знання: знання — це минуле, а мудрість — майбутнє».
«У розділі «Класики, класики і я» «я» треба поставити попереду, — рекомендує Микола Жулинський, директор Інституту літератури. — Але не тому, що автор має гіпертрофоване его, а тому, що нас цікавить, що про знаних постатей думає сам Слабошпицький. Його уява, його суб’єктивність є безцінними».
«НЕКЕРОВАНІ», ЯКІ ЗБЕРЕГЛИ ЛІТЕРАТУРНУ МОВУ
Богдан Горинь згадав імена націоналістів, які не ввійшли у колекцію «чорвоного часу», яких не зламали. На думку мистецтвознавця, Михайло Слабошпицький чітко вималював портрети тих, які йшли проти обставин, з ідейності яких потім постав на політичній арені демократичний націоналізм, який однак не став суголоском компромісів. Дисидент наголосив, що справжньою бідою, яку спостерігаємо на сторінках мемуарів, були і є російськомовні поети. Бо іржа чужинського слова — це хвороба меншовартості.
Павло Гриценко показав читачам домінанту. Так, ідеться про роль літератури у житті суспільства. «Але Україну у ХХ столітті як майбутнього суб’єкта великої геополітики зберегла українська літературна мова». Тобто література, яка писалась українською мовою, сподобилася на месіанську роль зберегти мову нації.
«Середовище письменницьке, що його описує Михайло Слабошпицький, було ніби кероване й водночас некероване», — запримітив Павло Юхимович. Якраз «некеровані» зберегли літературну мову, заявивши свою позицію. «Не лише ДніпроГЕС, заводи творили Україну — творили люди, письменники-пасіонарії. Їхня роль ніколи не буде оцінена. Бо це безцінно — йти проти часу. Завдяки їм у непростих умовах вижила українська мова. Згадайте лишень, як Загребельний воював за свій лексикон. Існувала ж ціла система засобів недопущення! А Загребельний був гострим та непоступливим. Згадайте мову перекладів Миколи Лукаша і його «Декамерона». Такі велети пройшли крізь тортури і принесли мову в наше століття», — лаконічно підсумував Павло Гриценко.
Андріана БІЛА
Газета:
Рубрика:
