Дмитро Пилипчук
АПОКРИФИ ВІД СИНИЧЕНКА
На з’яву роману «Свій шлях широкий»
(Синиченко О. П. Свій шлях широкий: Автобіогр. вид. / О. П. Синиченко. – К.: Дніпро, 2016. – 208 с. – ISBN 978-966-578-276-6)
Скільки років творчого життя прожив на сьогоднішній день український письменник Олекса Синиченко? Редактором художньої літератури був протягом 17 років. Активним перекладачем – 50. Бібліографом – 33. Своєю «Скарбницею української мови» займався 43 роки. Авторськими радіопередачами та підготовкою уроків української мови – 7 років. Якби йшлося не про одну людину, можна було б сказати, що все це разом становить 150 років творчого життя. Цього цілком вистачило б і на трьох людей творчих професій. А тут – одна! Тобто маємо до діла з людиною дуже інтенсивного творчого життя. А проте не це найважливіше. Тільки Синиченкові спало на думку, як славетному Котигорошку, підняти ту булаву, якої ніхто не тільки не зміг, а й навіть не захотів і не подумав піднімати. Я – про започаткований Синиченком перший український тезаурус «Скарбниця української мови». Але все по порядку.
Читати роман Синиченка треба не послідовно, сторінку за сторінкою, а аналітично, раз у раз повертаючись до тих чи тих аспектів тексту, що я й зробив.
Якби не мізерний (100 примірників) наклад книжки, я, можливо, не так охоче вдавався б до цитування автора; але за такого скромного накладу моє право цитувати й деталізувати видається мені вже просто обов’язком.
Пунктири життєпису з кінематографічними деталями
«Що це я збираюсь писати?» – запитує автор на с. 6 своєї книги й відповідає: «Роман, коли хочете, бо життя кожної людини – це роман. Блискучий грузинський романіст Міхеїл Джавахішвілі вважав, що написати роман можна про кожну людину. Тільки ж роман мій такий, що й не вчитаєш, бо це насправді бухгалтерський звіт про дні, мені Богом відпущені».
До речі, чому рецензент обрав для заголовка термін апокрифи? Бо в українській науці якось надто ревниво сприймають тести і праці людей, не обтяжених вченими ступенями і званнями. Інша річ – продукція осіб зі
статусом академіка, доктора наук, професора і т. ін.: це вже апріорі як священні тексти. З огляду на це тексти від Синиченка можуть розцінюватись як «не гідні» зватись картвелологією, хоч, окрім Олекси Пантелійовича, ніхто, і навіть професор Г. І. Халимоненко, автор «Історії грузинської літератури», не може претендувати ані на звання «першого українця, що став перекладати грузинську літературу з оригіналу», ані на статус автора «першого українського тезауруса».
В деталях життєвого шляху автор цілком одвертий і, попри сучасну кон’юнктуру, нічого не приховує.
С. 46 [1955]: «Одразу після отримання диплома мене запросили до Комітету державної безпеки і запропонували працювати в системі КДБ. Я відмовився: інші плани в житті».
С. 79 [1963]: «...пишу в анкетах: член КПРС».
С. 81 [1965]: «...одружуюся. 2 січня в ресторані “Столичний” “товариська вечеря”, а насправді міське весілля. Гостей десь сімдесят. В основному з видавництва».
А перед тим – про свої гріхи перед матір’ю: як у півторарічному віці пішов з подвір’я і, надибавшись полями, заснув «у в’їждженій машинами колії», чим назавжди поселив у маминій душі «панічний страх за життя дітей» (с. 9), і про мамину релігійність: «...вона знала, що не можна вимовляти “чорт”, бо той з’явиться, і казала “чорний”. А над її духовним світом витав незмінно Бог». (С. 10).
На наступній сторінці – знову просто кінематографічний епізод про батька: «батько перетяг волами на нову ділянку три десятки п’ятнадцятилітніх дерев разом з грудомахами замерзлої землі навколо коренів, і всі поприймалися». (С. 11). На с. 121 – ще одна кінодеталь: «...він був добрим педагогом. Так, побачивши, що його старший син курить (за купою гною повився димок), батько не накинувся на нього з лайкою, а тільки запитав: «Що, смачно?». Цього було досить, щоб Віктор більш не захотів курити».
Кар’єра чи воля?
Десь майже до 46-ї сторінки хронологічно вибудуваного документального роману автор дозволяє собі бачити у світі сотні аспектів і відтінків нефілологічного світу, і лише після першого запису в його трудовій книжці від 4 липня 1955 р. («Призначений редактором відділу літератури народів СРСР і зарубіжних країн») його оптика різко переорієнтовується на філологічне бачення світу. Автор автобіографічного роману в листі до Миколи Крупа пояснює: «Редагування – велика, відповідальна робота. Редактор (увага! – Д. П.) має стояти трошки вище письменника, перекладача. Він повинен знати досконало мови, літературу, історію». (С. 47). На с. 53 [1958] автор згадує, як його покарали й перевели в коректори «за виправлення у верстці роману» (адже редактор мусив «всі правки робити [лише] в рукописі»). Втім, згодом його повернули на редакторську посаду, а років через шість було й кар’єрне зростання.
С. 80 [1964]: «Я знову в редакції зарубіжної літератури, а під завісу року мене призначено завідувачем цієї редакції».
Дуже цікавим істориколітературним епізодом із життя Синиченка-редактора було редагування ним українського перекладу російських повістей Тараса Шевченка. Це було видання, в якому молодий редактор Держлітвидаву вийшов на прю із зубрами російсько-українського прозового перекладу. (Див. с. 70–76).
Втім, діалектично настав і той час, коли Олекса Синиченко зрозумів, що йому вже не хочеться бути у шкурі редактора, який стоїть «трошки вище письменника, перекладача». C. 107 [1972]: «...Михайло Суслов почав закручувати ідеологічні гайки й пішли нові арешти української інтелігенції (18 квітня заарештовано й Івана Дзюбу) ... рік той став для мене переломним: я покинув роботу в видавництві й перейшов на творчий хліб (виділення моє. – Д. П.)».
Якщо добре вдуматися в авторський текст і обставини такого рішення, то цілком можна з’ясувати й мотиви такої зміни. С. 107 [1972]: «Декому очолювана мною редакція видавалась мало не націоналістичним гніздом, досить імен – Дзюба, Доценко, Перепадя. Та й Синиченко дихає одним духом з ними, підтримує мовні диверсії... Готується розгляд роботи редакції на Політбюро (!!! – Д. П.)».
C. 107 [10 лютого 1972]: «Воля! [...] У перший день сідаю за свого словника, про якого стільки часу й не думав. Роздруковую на картки шеститомний “Українсько-російський словник”».
А від лютого 1973 р. у Синиченка починаються «сюрпризи»: «Дніпро» повертає йому рукописи перекладів «Флорентійських ночей» і «Доктора Фауста» Генріха Гейне; зникає його ім’я як перекладача в публікаціях періодики; в щорічному покажчику «Книги видавництв України» «разом з моїм прізвищем викинуто й книжку, яку я переклав (роман Плюдри). Схоже на тридцять сьомий рік. Виходить, я ворог народу?» (Див. с. 109, 111).
«У рік 1975-й я вступив з тривогою в душі. [...] Двері всіх видавництв для мене залишилися зачиненими». С. 117.
Про політику – скупо
Про політику Олекса Синиченко пише неохоче і вкрай скупо, суто конспективно (див., напр., с. 199): «Нашу революцію світ вітав. Тільки Росія вищирила зуби». «Кажуть: “Яка ж Росія без війни?” І це гірка правда. [...] ...а ця війна проти України, як підрахували, вже дев’яноста».
Образ тоталітарної системи уособлений в романі Синиченка принаймні в трьох її інститутах: комуністична партія, КГБ, цензура. Деталі й характеристики отих інститутів згаданої системи читач знайде на с. 46, 56, 69, 89, 102–113, 117–120, 131–132. В партії автор роману перебував з 1963-го по 12 жовтня 1990 р. (вийшов одночасно з Олесем Гончаром). Високих партійних босів, за винятком Сталіна, Синиченко згадує не часто (Суслова – на с. 107, Щербицького – на с. 117 і 119, Маланчука – на с. 117–118), а Шелеста – жодного разу. Воно й не дивно: Синиченко не позиціонував себе як дисидента, бо, попри таємний нагляд і деякі одверто дискримінаційні заходи щодо його персони, автор роману про початок 70-х пише: «партії тоді я вірив» (с. 118). Про те, чи вірила йому партія, говорить таємне повідомлення Щербицькому від «КГБ УССР» за 1972: окреслюючи поняття «лúца, скомпроментировавшие (саме так. – Д. П.) себя в прошлом националистическими проявлениями и уволенные из редакций различных газет и издательств», КГБ у стилі вульгарного «великого и могучего» пише: «В их числе близкие связи и единомышленники исключенных из Союза писателей Украины КОЧУРА, ЛУКАША, а также осужденных за антисоветскую деятельность СВЕТЛИЧНОГО, СВЕРСТЮКА, ДЗЮБЫ, СТУСА – Анатоль ПЕРЕПАДЯ, Иван БИЛЫК, Евгений ПОПОВИЧ, Ольга СЕНЮК, Алексей [у книжці чомусь: Алексий. – Д. П.] СИНИЧЕНКО и другие» (с. 119).
Принагідно автор лаконічно продемонстрував тупість кагебістів, які в доносі на ім’я найвищого в Україні партійного бонзи приписали Синиченку, нібито він залучав до перекладів іноземної літератури Івана Дзюбу; насправді ж перекладав з японської інший видатний чоловік – фізик-теоретик Іван Дзюб (у 1992–1996 – перший голова Вищої атестаційної комісії України).
Природно, що як для редактора і перекладача, та ще й завідувача редакції зарубіжної літератури одного з найбільших видавництв України, чи не найдошкульнішим інститутом влади була цензура. С. 131: «Нам твердили, що цензури у нас немає, а якщо підписані до друку верстки посилають “у літ” (видавничий жаргон), то тільки для того, аби перевірили, чи не розкриваються у книжці державні таємниці. Насправді ж цензура існувала і ще суворіша за царську»; «...за генсеків цензор ховався в кінці книжки, в реквізиті. У “Вибраному” Ліни Костенко, виданому 1989 року, “БФ 37804” – це і є зашифрований цензор».
На с. 130–131 автор наводить приклади цензурного втручання у видання комуністичних часів [з цього приводу О. Синиченко навіть написав книжечку «Два переклади одного твору: Сто місць з роману Нодара Думбадзе «Закон вічності» в українській та російській інтепретації»]; на с. 72–75 – приклади творчої полеміки Синиченка-редактора з автором перекладу; на с. 106 – аргументи для Комітету по пресі щодо правомірності українського слововживання у книжках «Дніпра», а на с. 104 – взірець совєтського фейлетону з приводу мови перекладу збірки новел Генріха Бьоля «Біла ворона» як типовий приклад нефахового зовнішнього втручання, по суті, невігласів чи, точніше, мовнополітичних інтриганів у мову перекладів і загалом художньої літератури.
Щоправда, були й фахові інтригани. Під 1969-м роком автор документального роману згадує, як до видавництва «Дніпро» одного дня прибіг поет Леонід Первомайський (псевдонім Іллі Шльомовича Гуревича): «В руках у нього перший том [українського дванадцятитомника] Лондона з попідкреслюваними словами, що, очевидно, видались йому неприйнятними. Річ у тім, що [у цьому виданні] використовувались переклади двадцятих-тридцятих років, коли ще не було орієнтації на зближення української мови з російською (о Боже, яке безумство!), а тепер люди звикли до збідненої мови, і либонь тому така реакція поета. Та вона, ця реакція мала свої наслідки. Верстки подальших томів треба було давати на ревізію в Інститут мовознавства, і окремі слова доводилося заміняти на інші». С. 102–103.
Творчі крила перекладача
В долі Олекси Синиченка амплуа перекладача зрештою переважило іншу, першу високу його роль – редактора.
Про свій редакторський досвід автор роману пише на с. 70–75, 82–83. Але статус завідувача редакції зарубіжної літератури спонукав Синиченка як перекладознавця й перекладача до творчого зростання.
Хронологічні межі Синиченка як перекладача починаються 1955-м і закінчуються поки що 2005-м роком.
С. 50: «...перекладати я почав у п’ятдесят п’ятому...»
І останні сторінки біографії перекладача. С. 186 [2005]: «...зателефонував мені Гурам Петріашвілі... і запитав, чи не хотів би я перекласти його казку [повість “Елі, Бруно, слон Рару та інші”]...» «І в кінці року ще спробував сили в болгарській мові – переклав п’єсу за Гурамовою казкою “Скрипаль і маленька пташка”». (Спроба розшукати в Гуглі інформацію про цю п’єсу дала мені нульовий результат.)
В романі раз у раз йдеться про вивчення автором іноземних мов.
С. 56 [1959]: «Восени взявся за вивчення італійської мови».
С. 58 [1960]: «Перед тим як редагувати роман, перекладений з норвезької, трохи попрацював з підручником цієї мови».
А ще раніше – про гурток грузинської мови. С. 51: 29 жовтня 1956 р. у Держлітвидаві України Синиченко починає заняття у створеному ним гуртку грузинської мови (слухачів – четверо). Цікаві й прості прийоми викладання загадкової грузинської в цьому гуртку читач сам знайде на с. 51–52. До речі, багато десятків грузинських фраз, записаних Синиченком у цьому романі українськими літерами, допоможуть українцям уявити звучання цих фраз грузинською. Наведу кілька прикладів. С. 52: картулі еніс шемсцавлелі цре кіевші – гурток грузинської мови в Києві. С. 57: дідо беладо – великий вождь. С. 58: картулі еніс ганмартебіті лєексіконі – тлумачний словник грузинської мови. С. 62: згва сіамовнеба мівіге – дістав я море задоволення. С. 66: украінелебї сцавлобен картул енас – українці вивчають грузинську мову.
20 березня 1962 р. Синиченко організовує у своєму видавництві вже новий гурток, але називає його громадською школою: «Ніяких підручників попервах не було, і обходилися грузинськими текстами, що їх я писав від руки і розмножував через копірки на тоненькому папері. Програма навчання була розрахована на 30 уроків, і їх я провів за три з половиною місяці. Учні дістали мініамальне знання грузинської мови». (С. 66).
Втім, автор роману вказує ще ранішу дату виникнення в його душі почуття творчого обов’язку перекладача. 9 січня 2001 р. Синиченко пояснює в етері радіо «Культура», чому він, маючи фах германіста, став перекладачем грузинської літератури: коли він скінчив університет (1955), в Україні твори зарубіжних письменників часто-густо перекладалися з російської. Інформація за 55-й рік: не беручи до уваги російської літератури, в Україні видано 49 книжок перекладної прози, з них 20, тобто добрих 40 відсотків, перекладено з російської мови. «За такої ситуації, – пояснює Синиченко, – я просто вважав своїм обов’язком вивчити мову, перекладачів з якої у нас немає».
Безперечно, найглибше розвинуло у Синиченка оте творче почуття обов’язку перекладача його завідування редакцією зарубіжної літератури видавництва «Дніпро». Функції керівника редакції змушують Олексу Синиченка мислити якнаймасштабніше. В його голові народжуються і живуть найсміливіші плани і проекти.
С. 83 [1965]: «Займаюся справами редакції. Склав план видання зарубіжної літератури на ближчі роки. А дальша перспектива? Що з світового письменства треба видати українською мовою не за одне десятиліття? Потрібен широкий проспект, і я студіюю літератури різних народів. Шукати найбільш вартісні твори допомагає вся редакція. До списку увійшла не одна тисяча книг (виділення мої. – Д. П.). У рецензії на цей проспект [...] Григорій Кочур написав: “194 сторінки перспективного плану справляють враження чогось грандіозного, майже утопічного”».
Звісно, є плани – і є можливості їх реалізації. Дуже часто для них бракує або фінансів, або часу, або і того й іншого. С. 90 [1966]: «...пообіцяв [газеті «Літературулі Сакартвело»] написати самовчитель грузинської мови і як додаток до нього укласти грузинсько-український словник. Цього я так і не зробив».
Авторська пам’ять роману, як фотоспалах, не раз вихоплює з пам’яті найяскравіші події із життя перекладача, як-от: «...6 жовтня у видавництві “Молодь” я побачив сигнальний примірник перекладеного мною роману Нодара Думбадзе “Я, бабуся, Іліко та Іларіон”...». (С. 81 [1965]).
Підводячи підсумок (хотілося б думати, не остаточний!) своєї перекладацької праці, О. Синиченко скаже: «З 26 книжок, виданих цілком у моєму перекладі, 22 належать перу грузинських авторів. А ще було з півсотні публікацій у різних збірниках, збірках творів окремих письменників та в періодиці». (С. 167 [1994])
С. 167 [18 травня 1994, з невиголошеної Синиченком промови з нагоди вручення йому премії імені Максима Рильського]: Мені випало бути першим українцем, що став перекладати грузинську літературу з оригіналу. [...] Головним порадником моїм у перекладі були не перекладознавчі трактати, а власна інтуїція. Але в процесі перекладацької практики почала вироблятися і своя власна теорія».
С. 168 [тоді ж]: «...зверну увагу молодших своїх колег на два моменти, які видаються мені вельми важливими в перекладацькому мистецтві.
Момент перший – ритміка. Проза має свій ритм, який уловити не так легко, як у поезії, але відтворення якого перекладачем визначає звучання перекладу. Коли я перекладаю, то в мене лев’яча пайка часу йде на те, щоб домогтися плавності фрази. Тут і чергування наголосів, і паузи, і ще багато дечого.
І другий момент – близькість до оригіналу. На зорі моєї перекладацької юності була розгорнулася боротьба проти буквалізму в перекладі. Усі гукали: «Геть буквалізм!» Гукав і я. Та згодом узяв мене сумнів, бо під антибуквалістичними гаслами почало процвітати вільне, а то й свавільне поводження з авторським текстом, мовляв, перекладач не раб, а суперник автора. І врешті-решт дійшов я до крамольного виснов[к]у: перекладати треба якнайбуквальніше, інакше не зберегти в перекладі національного забарвлення оригіналу, не зберегти неповторного авторського. Я не помилився словом, перекладати треба якнайбуквальніше, але так, щоб буквалізму читач не помітив. У цьому, на мою думку, мудрість перекладу, діалектика перекладу, краса перекладу».
На с. 92 автор наводить приклад перекладацької сваволі в поводженні з текстом оригіналу, яку дозволяли собі деякі російські перекладачі грузинської літератури.
На с. 82 – один із численних творчих епізодів; цього разу – щодо перекладу знакового роману Нодара Думбдзе «Я, бабуся, Іліко та Іларіон».
Любов до Грузії – невід’ємний атрибут Синиченкової душі. На с. 143 автор згадує про свою книжку «Історія однієї любові в документах та матеріалах». Грузиніста Синиченка зачепила за живе несправедлива стороння оцінка: «Одна особа заявила: Синиченкова Грузія – блеф! Коротко і ясно. Синиченко ніякий не грузиніст, контактів з Грузією не має і в мові грузинській – ні бе ні ме, а перекладає грузинські книжки з російських перекладів!» Власне, книжка «Історія однієї любові...» і є спростуванням дурниць, наговорених «однією особою». Тим часом по сторінках роману «Свій шлях широкий» щедро розсипано епізоди, деталі, тексти і узагальнення щодо численних контактів з літературною Грузією і, зокрема, багатьох поїздок і листування Олекси Синиченка з Бесо Жгенті, Нодаром Думбадзе, Іраклієм Абашідзе, Демною Шенгелая, Георгієм Наморадзе, Тамазом Годердзішвілі, Константіне Лордкіпанідзе, Карло Каладзе, Хутою Берулавою, Йосифом Нонешвілі, Маквалою Мревлішвілі, Раулем Чілачавою, Георгієм Ціцішвілі, Гурамом Петріашвілі... Про поїздку на дні Думбадзе у жовтні 1988 р. автор пише: «Ця моя поїздка до Грузії, шістнадцята числом, для мене незабутня». (С. 150).
Від безсловників’я – до ідеї тезауруса
На с. 55 роману Синиченко згадує «безсловників’я» п’ятдесятих років: «О, словниками нас [укладачі й видавці] не балували. Тримали на голодному словниковому пайку. Друкували десь по три словники на рік. А в незалежній Україні тільки за один 1997 рік їх випущено в світ не менш як п’ятдесят п’ять».
Тому й не дивно, що під 1970-м роком у романі на с. 103, поруч із нотаткою про те, що американські астронавти ступили на Місяць, зафіксовано таку емоцію Синиченка: «Для мене, перекладача та й українця зрештою, велика подія – вихід першого тому академічного «Словника української мови». (С. 103). Емоція – на тлі підлої комуністичної теорії злиття націй – цілком закономірна.
Вже в перші роки роботи у видавництві в Синиченка народжується ідея створення чогось на зразок словника понять української мови.
С. 55, [під 1958]: «По трьох роках редакторства мені сяйнула думка: а що, як роздрукувати слова на картки і розташувати їх за змістом? Ідея ця захопила мене, і зразу ж узявся за діло. [...] То був маленький росточок майбутнього поняттєвого, чи тематичного, чи ідеографічного словника. [...] До дітища свого вернувся через чотирнадцять літ».
На с. 173 і 175 Синиченко формулює три основні вимоги до свого Словника: 1) якнайбільша кількість лексики; 2) супроводження лексики достатньою кількістю інформації, що допомагає робити вибір слова чи виразу; 3) зручність у користуванні.
В романі «Свій шлях широкий» я помітив шістнадцять назв для Синиченкового СПУМ:
с. 107, 108, 111, 120, 134, 164, 168, 169, 173, 180, 183, 184, 189, 190, 194, 196, 197, 200: словник
с. 170, 171, 173, 180: поняттьовик (слово, суто Синиченкове)
с. 111, 113, 180: лексикон
с. 121, 164, 188: «Скарбниця»
с. 169: тезаурус
с. 117: Словничисько (цього слова ресурси Ґуґла не фіксують)
с. 55: ідеографічний словник
с. 55: поняттєвий словник
с. 55, 171: тематичний словник
с. 149, 169, 172, 175: словник понять
с. 180: перший український тезаурус
с. 163, 170, 196: «Скарбниця української мови»
с. 190: словник понять української мови
с. 179, 194: словник «Скарбниця української мови»
с. 201: «Скарбниця української мови: Природа»
с. 200: словник понять «Скарбниця української мови»
У процесі роботи над словником автор раз у раз інформує читача, як просувається його укладання.
С. 114 [1974]: «Торб [тематичних гнізд Словника] зараз 991».
Приклади розробки тематичних гнізд свого «Словничиська» автор наводить на с. 114–117,
І ось Синиченко наближається до завершення першого тому «першого українського тезауруса».
С. 200 [2014]: «Останні етапи моєї словникарської каторги. 11 липня закінчив останню вичитку набраного на комп’ютері й виправленого тексту. 24 серпня здав у “Ярославів Вал” останні диски з основним текстом словника. О, скільки годин пропрацював [я] над своєю “Скарбницею”! 20 жовтня перейшло за 50 тисяч».
С. 200 [2015]: «Рік 2015-й – це рік вже остаточного завершення моєї праці над першою книгою словника понять “Скарбниця української мови”, присвяченою природі. “Днем перемоги” можна вважати 1 вересня, коли віддав я в руки Слабошпицькому останній диск – з комп’ютерним набором алфавітних покажчиків та слова укладача».
Вісімдесятичотирирічний лексикограф, звичайно, свідомий того, що він «здає в експлуатацію» тільки перший із дев’яти блоків небувалої лексикографічної споруди. «Восени [...] написав статтю десь на півтора авторського аркуша ”Якого нам ще треба словника” (Див.: Синиченко О. П. Якого нам ще треба словника: Лист до словникарів. – К.: Дніпро, 2016. – 32 с. – Д. П.) і поклав її відлежуватись. Видам наступного року брошурою». (С. 201 [2015]).
До речі, в січні 2017 р. я цю брошуру отримав. Поглянув наклад: 100 прим. Теплий автограф автора. Але я розумію: реально це якщо не заповіт (Бог ще може відвести цьому Майстрові якісь півтора десятиліття для загального нагляду за процесом, але навантажувати його каторжною працею було б уже жорстокістю!), то принаймні програма величезної роботи. Для інших лексикографів.
С. 201 [2016]: Один з останніх абзаців роману Олекси Синиченка досить промовистий: «Залишається чекати виходу книги з чотирма словами на палітурці: “Скарбниця української мови. Природа”». Наприкінці роману помічаю, що і в найостаннішому абзаці роману – чотири слова: «Пливе, пливе ріка часу». Чотири слова – як чотири такти, що запускають чотиритактний двигун, чи чотири грізні такти в симфонії № 5 геніального Бетговена?! Боже, Ти дав Бетговену після 5-ї симфонії створити ще чотири; дай же і творцеві української «Скарбниці» порадіти з плодів його дивної праці!
Але, попри емоції автора-зачинателя «першого українського тезауруса», цілком зрозуміло:
Справу Синиченка мають продовжити інші
Після більш як чотирьох років публікації сторінок його Словника понять української мови в журналі «Київ» (1997–2001) Олекса Синиченко писав [і цей текст вперше оприлюднено у рецензованому тут романі «Свій шлях широкий»]: «Будемо сподіватися, що нашим словником, аналогів якому в світі поки що немає, зацікавляться лексикографи Інституту української мови Національної академії наук України і що до тих, хто має справу з українським словом, у недалекому майбутньому прийдуть усі томи цього конче потрібного лексикона. Дай Боже!» (С. 180.) Журнальну публікацію «Києва» автор Словника вважає не презентацією, а апробацією майбутнього словника. (Там само.)
Причина припинення публікації Словника в журналі «Київ» банальна: «Редакція не мала чим платити за комп’ютерний набір...». (С. 179.)
Чи є в електронних каталогах столичних бібліотек та в ресурсах інтернету якісь відгуки на «Скарбницю української мови» Олекси Синиченка? На жаль, я нічого не знайшов. Тільки в самому романі Синиченка на с. 194 натрапив на таку цитату з тексту Ольги Кагарлицької: «На словник «Скарбниця української мови» Олекса Синиченко поклав десятки років. Каторжна праця не зупинила його, навпаки, змушувала працювати ще інтенсивніше. Він переміг – до свого вісімдесятиріччя звершив труд. Тепер сподівається, що знайдуться добротворці – і такий надзвичайний, єдиний у світовій практиці словник видадуть найближчим часом і він ляже на робочі столи залюблених в українське слово людей. Його праця – дарунок Україні на віки». ( С 194. За: ЛУ. – 2011. – 3 листоп.).
Чому на таку величезну працю Синиченка не відгукнулися українські мовознавці, залишається загадкою. То більше, що на IV Міжнародному конгресі україністів (26–29 серпня 1999 р., Одеса) автор «Скарбниці» висловив конкретне сподівання, «що наш Інститут української мови зверне увагу на цю наболілу проблему і визнає створення словника, про який ішлося вище, своїм першочерговим завданням» (Синиченко О. До проблеми створення словника понять української мови / Олекса Синиченко // Мовознавство: Доп. та повідомл. IV Міжнар. конгр. україністів / Відп. ред. В. Німчук. – К.: Пульсари, 2002. – С. 35). Не звернув (і не звернули), не визнав (і не визнали). Маю на оці не лише ІУМ, а й загалом спільноту українських мовознавців. Проблему я бачу тут передовсім у небажанні держави постійно розширювати фінансування мовознавчих і загалом гуманітарних наукових досліджень.
Із того, що, всебічно розглядаючи проблеми «першого українського тезауруса», Синиченко не згадує про лексикографічні праці Павла Білецького-Носенка (1838–1843; опубл. 1966), Євгена Желехівського («Малоруско-нїмецкий словар», 1886), Агатангела Кримського, Сергія Єфремова й Андрія Ніковського («Російсько-український словник», 1924–1933), Іляріона Огоновського з його «Словарем до Гомерової Одиссеї і Іліади» (Львів, 1900), Юліана Кобилянського (з його українськими словниками із латини й греки), Віктора Дубровського («Словник московсько-український» якого перевидано ІУМ у 2013), Ярослава Рудницького («Етимологічний словник української мови», з 1966; не завершений), Олекси Горбача («Арґо в Україні», 2006), про «Словник української мови ХУІ – першої половини ХУІІ ст.» за ред. Д. Гринчишина (з 1994 р. у львівському Інституті українознавства НАН вийшло 16 випусків Словника, що охопили
слова в діапазоні А–Л; заплановано 28 випусків) та про багато інших давніших і сучасних перекладних, діалектних та термінологічних словників української мови, можна припустити, що багато вже готового і особливо нового лексикографічного матеріалу могло залишитися й залишилося за
межами «Скарбниці» Синиченка, хоч, як на мене, це аж ніяк не применшує масштаби й титанічність роботи цієї абсолютно відважної людини. Адже
найважчу проблему – структурування лексем тезауруса по тематичних гніздах та підгніздах – автором Словничиська методологічно розв’язано!
Як багато він струн зачепив у душі,
золотих і болючих!
Вдячний читач чи дослідник помітить, що автор роману подбав про наявність у невеликій книжці (якісь двісті сторінок!) покажчика позначених у ній імен. Не забув автор згадати добрим словом своїх колег – Івана Дзюбу, Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Степана Ковганюка (діда Степана), Олексія Кундзіча, Івана Виргана, Діодора Бобира, Грицька Халимоненка, Євгена Поповича. Тепло відгукуються в душі автора і Максим Рильський, Андрій Малишко, Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Микола Кагарлицький, Михайло Пазяк, Олекса Новицький, Світлана Жолоб, Петро Перебийніс, Олекса Вусик.
Думаючи про насичене творче життя Синиченка, мимоволі згадуєш і про інші епізоди цього життя, про які я тут ще не говорив. Як багато він струн зачепив у душі, золотих і болючих, своїм невеликим романом (чи, в надміру скромній авторській оцінці, «бухгалтерським звітом»)!
Пригадаймо його роботу над статтями до «Української літературної енциклопедії» (йдеться ж не лише про статті до перших трьох томів цього видання, а й до наступних двох, які не вийшли друком). Або ж цикл передач на радіо «Культура» чи його сто уроків української в однойменному журналі...
С. 177 [2001]: «9 січня мій голос зазвучав в ефірі. Запросили на передачу “Тлумач”, що йшла по третьому каналу (“Культура”)». Далі з перекладацьких тем розмови Синиченка з радіослухачами переходять на тему його ідеографічного/поняттєвого/тематичного cловника.
С. 181, 183 [2002]: Cиниченко продовжує уроки мови на базі свого поняттьовика, а з № 3 журнал «Урок української» починає друкувати його уроки з мови, які публікуватимуться журналом і далі (див. с. 184; на 2004-й рік їх загалом уже з півсотні, а під 2005-м роком автор говорить про «ще 20»). На с. 188 під 2007-м роком уточнення: «Готую уроки для журналу. На сотому спинився – досить».
На с. 175–176 згадано статтю Олега Микитенка про те, що О. Синиченко «чверть століття сам-один безкорисливо забезпечував редакцію скрупульозно підготовленими [бібліографічними] списками»; і ось коментар самого бібліографа: «...та не заради похвали я тяг цю лямку. Думалося: даватиму людям цю бібліографію, поки про неї подбають на державному рівні. Не подбали... І пальцем не кивнули (виділення моє. – Д. П.)». А що Синиченко віддав бібліографії багато тисяч годин своєї праці, засвідчують сторінки його автобіографічного роману (87, 93, 99, 120, 127–129, 142, 144, 157, 161, 164, 169, 175).
Відгукнувся Синиченко і на вихід першого тому «Словника української мови» у двадцяти томах (його листа із цього приводу до Дмитра Павличка й відповідь класика О. Синиченку подано на с. 190–193 роману). Згадав автор (с. 177) і про щорічні «Пазяківські читання» (2000–2005); організовувала й проводила їх власним коштом дружина видатного фольклориста Ольга Пазяк. Померла дружина – і Пазяківських читань не стало, ніби вони нікому не потрібні. (Нагадаю, що у постсталінський період совєтської-радянської науки доктор філології Михайло Пазяк (1930–1999) був найвидатнішим в Україні дослідником і публікатором української пареміології; саме він підготував чотиритомовий корпус українських народних прислів’їв та приказок у серії «Українська народна творчість» (т. 1–3 – у 1989–1991 рр.; т. 4 вийшов посмертно у 2001) і перевидав 1993 р. славетну збірку Номиса).
Як бачимо, із Шевченкового мотто «У всякого своя доля / І свій шлях широкий» (пригадаймо, що це перші рядки комедії «Сон» (1844), яка фатально визначила долю поета) виріс цікавий автобіографічний твір видатного нашого перекладача й лексикографа, який і нині, і прісно зможе сказати про себе і про таких, як сам, словами того ж Тараса із вірша «Доля» (1858): «Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою». «Ми не лукавили з тобою», – міг би сказати долі й Олекса Синиченко.
03.03.2017, Київ
